Як відомо, наявність у місті водопостачання є одним із найголовніших чинників життя не лише конкретного населеного пункту, але й його мешканців. Единбург, звісно, у цьому сенсі не виняток. Тому в історії його розвитку важливу роль відіграла організація “Edinburgh Water Company”. Саме вона з 1819 року забезпечувала місто водопостачанням, а також каналізацією та очищенням стічних вод. Далі на edinburghname.
Проте цікаво, що ця компанія призначалася для того, щоб забезпечувати містян питною водою. Власне, вона цим займалася до 1870 року. А потім її передали у володіння громадському Фонду з водних ресурсів, де були представники від Единбурга, Leith і Portobello. І з цього моменту напрямок діяльності згаданої організації значно змінився.
Початок історії
Потрібно почати з того, що рання історія Единбурга згадує про наявність у місті кількох колодязів. Саме вони і були джерелами води.
1676 рік ознаменувався тим, що через міські межі була вперше підведена вода. Тоді встановили свинцеву трубу із джерел Comiston.
Однак цього виявилося дуже мало, тому довелося вдатися до використання додаткових джерел.
Недостатнє розширення
Вже в 1760 році почалося розширення мережі водопостачання.
Але через те, що населення Единбурга було не маленьким, води, як і раніше, вистачало далеко не всім. Тому багато людей були змушені купувати воду.
Створення компанії
Проте загальне занепокоєння щодо недостатнього водопостачання тривало. Тому Френсіс Джеффрі, редактор Edinburgh Review, вирішив скликати громадські збори. У ході проведення останніх вдалося сформувати комітет, який би зайнявся вирішенням “водної проблеми”. В результаті з’явилася “Edinburgh Water Company”. Ця подія за фактом санкціонувала деякі раніше розроблені схеми.
Зокрема, йдеться про отримання води із джерел Crawley. Цю ідею ще в 1811 році запропонував Томас Телфорд.
Посада інженера новоствореної компанії дісталася Джеймсу Джардіну. До його зони відповідальності входив трубопровід джерел Crawley. А ось Телфорд став головним проєктувальником.
Завершення будівництва водопроводу відбулося у 1823 році. І вартість цього проєкту становила приблизно 145 000 фунтів стерлінгів.
Непередбачена проблема
Начебто все було добре і “водна проблема” залишилася позаду, але в 1842 році після сильної посухи відбулось висихання багатьох струмків.
Тоді Edinburgh Water Company на підставі відповідного документа отримала право використовувати воду з струмків Listonshiels, Bavelaw та Black Springs.
Крім того, компанії знадобилося ще два додаткові резервуари в Harlaw і Threipmuir. І всупереч усім труднощам, Джардін взявся за їхнє будівництво. Але в 1846 роцв він вийшов на пенсію, тому доводити справу до кінця довелося Джеймсу Леслі.
І якщо щодо будівництва резервуара Threipmuir можна сказати, що воно проводилося ще під керівництвом Джардіна, то об’єкт у Harlaw, – це робота виключно Леслі.
Збільшення “водних обсягів”
Однак до того, як у 1848 році завершилося будівництво двох додаткових резервуарів, Леслі зрозумів, що цього буде занадто мало для того, щоб Единбург був забезпечений водою повною мірою.
Тому ініціював будівництво ще трьох водоймищ, місцем розташування яких виявилися Clubbiedean, Torduff і Bonaly.
Але на цьому плани представників компанії не закінчились. Адже також, задля збільшення кількості резервної води, вони хотіли підняти греблю поряд із водосховищем Glencorse. А ще розпочати будівництво водосховища у Loganlea.
Таким чином, резервуари Clubbiedean, Torduff та Bonaly мали зберігати джерельну воду, щоб мати можливість забезпечити нею Единбург навіть у разі виникнення посухи. А вдосконалене водосховище Glencorse разом з об’єктом у Loganlea були ніби гарантією того, що трубопровід із джерела Crawley завжди будуть заповнені, але при цьому млини на річці Esk також не залишаться без води.
Виходячи з того, що майбутні роботи повинні були призвести до дуже важливих результатів, зведення резервуарів не забарилося.
Додатковий резервуар
Повністю проєкт створення нових водосховищ був завершений в 1859 році.
Але пізніше з’ясувалося, що цього було недостатньо для забезпечення містом води в достатньому обсязі.
Тому в 1863 році Edinburgh Water Company отримала офіційний дозвіл на використання джерела Crosswood і тамтешнього додаткового резервуара.
Значне покращення
Слід зазначити, що завдяки роботі Леслі, “водні” конструкції були значно покращені. А коли в 1852 році трапилося катастрофічне руйнування греблі Bilberry Dam, саме він наполягав на подальшому будівництві подібних об’єктів не більше 6 дюймів завтовшки. Це було необхідно для нормальної консолідації.
Нова організація
Час минав, місто продовжувало розширюватися і розростатися, і, можливо, це призвело до виникнення серйозних дебатів. Річ у тому, що корпорації Leith, Portobello та Единбурга були незадоволені тим, що Edinburgh Water Company не дуже добре справляється зі своїми обов’язками. Це виражалося в недостатній кількості води, що постачається.
Проблема пошуку додаткових запасів, як і раніше, продовжувала бути актуальною. Тому у 1869 році було створено громадський Фонд з водопостачання. Він складався із представників згаданих трьох корпорацій, а головна мета його діяльності полягала у контрольних функціях над Edinburgh Water Company.
Слід зазначити, що новостворена організація вирішила залишити Леслі на посаді інженера-консультанта. Але як менеджера з розв’язання невідкладних питань було призначено Джеймса Стюарта. А його помічником став Джон Фредерік Бейтман.
Відхилення схеми
У 1866 році Леслі було запропоновано схему експлуатації вод Moorfoot Hills. На думку інженера, це було ідеальним способом отримання додаткових запасів води для Единбурга, Portobello і Leith.
А Стюарт, отримавши завдання зайнятися вивченням альтернативних джерел водопостачання, разом з Бейтманом запропонував брати воду з озера St Mary’s Loch. Причому тоді ж Бейтман зазначив, що всупереч більш високій вартості реалізації такої схеми порівняно з пропозицією про експлуатацію Moorfoot Hills, вона того варта. Тому що це дозволить одержувати набагато більше води.
Але в 1870 році Палата лордів відхилила цю схему. Причиною стала незначна технічна помилка. Пізніше була спроба знову подати її на розгляд, але вона не увінчалася успіхом.
Довгоочікуваний успіх
Тоді у 1872 році, скориставшись таким станом справ та політичною ситуацією після проведення місцевих виборів, Леслі знову звернувся до Фонду з пропозицією про реалізацію схеми Moorfoot Hills. Тільки тоді інженер також заговорив про те, щоб використовувати водозбір річки South Esk (для забезпечення питною водою) і Fullerton Burn (як додаткове джерело).
Цього разу успіх усміхнувся Леслі і схему вдалося повністю завершити в 1880 році.
Сімейний тандем
Всі вищезгадані факти не дають сумнівів в тому, що Джеймс Леслі став однією з ключових фігур у розвитку единбурзького водопостачання.
Тому справедливо зазначити дещо і про його особисте кар’єрне зростання.
Так, у 1871 році інженер як компаньйона запросив свого сина Олександра. Так виникло партнерство J&A Leslie. А за два роки до них приєднався зять Леслі-старшого Роберт Рід. Тому компанія отримала нову назву, – J&A Leslie and Reid.
Одним із яскравих прикладів діяльності “сімейного тандему” стали водоочисні споруди в Alnwickhill. Саме компанія Леслі займалася їх проєктуванням. Попри те, що підрядником була фірма James Young & Son.
Роботи було розпочато у 1875 році, а завершилося у 1888 році.
Подальші успішні проєкти
Наступним великим кроком у діяльності компанії Леслі стало освоєння річки Tweed. А до частини проєкту нового водопостачання, який у 1894 році прийняв Единбурзький та окружний водний фонд, увійшло й водосховище Talla.
Розташуванням водосховища є долина річки Talla Water, це в 1 милі від Tweedsmuir.
Крім того, схема передбачала створення обслуговуючого резервуара, фільтра, а також акведуків для водопостачання в Единбург. Ще для реалізації цього проєкту необхідно було побудувати залізницю, яка згодом здобула славу, як “Talla Railway”.
Офіційне відкриття греблі відбулося в травні 1905 року.
Важливо також зазначити, що компанія J&A Leslie and Reid розробляла водоочисні споруди Fairmilehead. Цей проєкт завершився в 1910 році. Йшлося про фільтрувальну установку і дванадцять напірних фільтрів.
Перегляд давньої схеми
Говорячи про історію водопостачання Единбурга, не можна не згадати про схему Бейтмана, яка полягала у використанні води з озера St Mary’s Loch.
Так ось з моменту того, як вона вперше була запропонована, минуло багато років. І в 1980-х роках її знову переглянули. Саме тоді, коли в 1983 році було побудовано водосховище Megget. Завдяки йому вдалося використати воду з водозбору озера St Mary’s Loch.
Ну, а за допомогою трубопроводів та акведуків вода надходить у водосховища Glencorse та Gladhouse, а також на очисні споруди Rosebery Treatment Works.
Факти сучасної історії
Слід сказати, що сучасна історія водопостачання Единбурга також зберігає факти, які мають значення для розвитку цієї сфери.
Так, важливо зазначити, що станом на 2008 рік місто було забезпечене 13 сервісними резервуарами, що постачаються 4 водоочисними станціями.
Також важливою подією стала заміна двох заводів, – в Alnwickhill та Fairmilehead. Це рішення було прийнято в 2006 році і полягало у будівництві замість цих двох об’єктів нових очисних споруд Glencorse.
Місце розташування останніх було зумовлене зручним надходженням води з головних резервуарів Fruid, Talla та Megget. У результаті проєкт було успішно реалізовано, а всі роботи завершились у 2012 році.
Таким чином, “водна” історія Единбурга містить безліч унікальних фактів, які навіть таку, на перший погляд, нудну і суто технічну сторінку минулого цього чудового міста, перетворюють на щось надзвичайно цікаве.
Проте важко не погодитися з тим, що досягти успіхів у створенні по-справжньому якісного міського водопостачання навряд чи вдалося б без людей. Йдеться про тих талановитих діячів (зокрема, інженерів та дослідників), чия участь у розвитку единбурзького водопроводу є дуже важливою.